Меню сайту

Нові користувачі
sokolovatp
Автори робіт
29.12.2020
камилла
Користувачі
14.12.2020
Valeriia
Користувачі
12.12.2020
Діана
Користувачі
09.12.2020
Свєта
Користувачі
03.12.2020
Скільки буде 2+2 x 2=


аватар
Максимів Юлія Романівна

Рейтинг: 16.9
Черняк Катерина Василі

Рейтинг: 16
Однорог Максим Анатолійович

Рейтинг: 10
Ирина Владимировна Генрих

Рейтинг: 22
Алексеева Марина Николаевна

Рейтинг: 16
аватар
Рокита Наталія Іванівна

Рейтинг: 10

Замовляйте роботи у професіоналів






Шановний користувач!
Якщо Ви рахуєте, що дана робота неякісна, порушує авторські права
або ж є проблеми з її достовірністю
повідомте про це адміністратора

Сторони в цивільному процесі


Дипломна
K-16287

Вступ
Розділ І. Сторони в цивільному процесі
1.1. Поняття сторін у цивільному процесі, їх процесуальні права і обов’язки
1.2. Процесуальна співучасть
1.3. Заміна неналежної сторони та правонаступництво
Розділ ІІ. Треті особи в цивільному процесі
2.1. Треті особи, які заявляють самостійні вимоги
2.2. Треті особи, які не заявляють самостійних вимог
2.3. Участь третіх осіб в трудових справах
Розділ ІІІ. Представництво в суді
3.1. Види представництва
3.2. Повноваження представників
Розділ ІV. Повноваження прокурора в процесі
Розділ V. Участь в процесі органів державного управління, профспілок,
підприємств, установ, організацій та окремих громадян, які
захищають права інших осіб
Висновки та пропозиції
Список літератури

Основну увагу в роботі було звернуто на те, що кожна з осіб, які беруть участь у справі виконує лише їй властиві процесуальні функції і має специфічний правовий стан.
Особами, які беруть участь у справі, згідно норм ЦПК визнаються:
• сторони;
• треті особи;
• представникі сторін та третіх осіб;
• прокурор;
• органи державного управління, профспілки, державні підприємства, установи, організації, колгоспи та інші кооперативні орагнізації;
• окремі громадяни, які захищають права та інтереси інших осіб;
• заявники та інші заінтересовані особи у справах, що виникають з адміністратино-правових відносин та справах окремого провадження.
Основними учасниками цивільного судочинства є позивач і відповідач, бо вони є сторонами цивільного процесу. Лише при наявності двох сторін може виникнути цивільний процес. Наявність спору про право цивільне між сторонами означає те, що сторони стають носіями протилежних юридичних інтересів, а це має практичне значення для визначення правового стану сторін. Правильне визначення поняття сторін у цивільному процесі та їх правового стану є обов’язковою передумовою винесення законних та обгрунтованих судових рішень.
Цивільне процесуальне законодавство дає сторонам широкі процесуальні права і покладає на них певні обов’язки. Щодо прав, то законодавство встановлює рівні процесуальні права як позивача так і відповідача.
На підставі наведених в роботі прикладів можна зазначити, що деякі суди допускають помилки у визначені сторін в цивільному судочинстві, а також невірно застосовують на практиці деякі норми чинного цивільного процесуального законодавства.
Зокрема, виходячи норм ст. 105 ЦПК, що визначають умови і порядок заміни неналежної сторони належною, можна зробити висновок, що найчастіше під неналежною стороною розуміють таких позивачів і відповідачів, стосовно яких судом під розгляду справи встановлено, що їм не належить право вимоги або вони не є зобов'язаними за вимогою особами.
Наведене не повною мірою відповідає законодавству, оскільки при цьому не береться до уваги, що заміна неналежної сторони належною - питання процесуальне, а вміст поняття неналежної сторони має враховувати і передбачені законом умови та порядок її заміни. Така точка зору, крім того, не дозволяє розрізняти неналежну сторону і сторону, якій відмовлено у позові або яка не повинна відповідати за позовом.
Для правильного вирішення даного питання недостатньо встановити відсутність права вимоги у позивача чи обов'язку відповідати за даним позовом у відповідача. І хоча наведені умови є основними для винесення рішення про відмову в позові, для визнання сторони неналежною, суд повинен мати дані про те, що право вимоги чи обов'язок відповідати за позовом належить іншим особам і ці особи відомі суду.
Щодо процесуального правонаступництва, то воно можливе в усіх стадіях цивільного процесу. Однак при застосуванні цього інституту в судах касаційної та наглядної інстанції існують деякі нерозв'язані питання. Проблем не виникає, коли правонаступництво настало в результаті уступки вимоги або переведення боргу, а як бути, коли смерть громадянина настала після винесення судом рішення у період розгляду справи в суді касаційної чи наглядної інстанції, оскільки у законі це питання не врегульоване?
Щодо відповіді на це питання. То не можливо не погодитися з думкою провідних фахівців-правознавців про те, що у випадку правонаступництва доречно говорити про припинення провадження, а не про відкладення розгляду. Відкладення розгляду завжди має визначений строк, а строк припинення справи невизначений. Однак у зв’язку з пропозицями такого роду виникає питання: чому законодавець не передбачив можливості припинення провадження в касаційній і наглядній інстанціях, а сформулював ці норми для суду першої інстанції та у виконавчому провадженні?
Відсутність інституту припинення провадження у стадіях перегляду судових рішень не випадкова. Припинення провадження у справі в суді касаційної та наглядної інстанцій внаслідок смерті сторони неможливе. Процесуальний закон не передбачає наслідків смерті громадянина (ліквідації юридичної особи), що настала після винесення рішення по суті, у період розгляду справи в суді касаційної інстанції. Смерть громадянина (ліквідація юридичної особи) не може бути перепоною для перегляду рішень касаційною інстанцією. Якщо оскарження рішення є законним і обгрунтованим, то суд касаційної інстанції залишає його в силі і питання про припинення вирішуються у виконавчому провадженні. Якщо оскар- жене рішення є незаконним чи необгрунтованим, то суд касаційної інстанції скасовує його і направляє справу на новий розгляд, а питання про припинення провадження вирішує суд першої інстанції на підставі п. 1 ст. 221 ЦПК.
Також норми, які регулюють порядок подання позовної заяви та прийняття заяв у цивільних справах (ст.ст. 136 - 139 ЦПК), треба застосовувати і при вирішенні питання про прийняття заяви від третьої особи.
Так, позовна заява третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, повинна за змістом і формою відповідати закону (ст. 137 ЦПК). Третя особа має подати позовну заяву у з копіями відповідно до кількості відповідачів (ст. 138 ЦПК). Позовна заява третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, як і заява позивача у справі, оплачується державним митом (ст. 64 ЦПК).
Чинне законодавство прямо не регулює питання про процесуальні наслідки недотримання вимог закону про порядок подання позовної заяви третьою особою, хоча це питання має практичне значення і його правильне вирішення гарантує третій особі право на судовий захист. Разом з тим вказівка у ст. 107 ЦПК на форму вступу у справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, дає підстави зробити висновок про те, що при вирішенні питання про допуск третьої особи у справу повинні застосовуватись або інститут залишення заяви без руху (ст. 139 ЦПК), або інститут відмови у прийнятті заяви (ст. 136 ЦПК).
Слід зазначити, що процесуальне законодавство в цій частині потребує вдосконалення, бо стосовно третіх осіб інститути залишення заяви без руху та відмови у прийнятті заяви не погоджені достатньою мірою. Так, якщо позовна заява третьої особи не відповідає вимогам зако- ну чи не оплачене державне мито, треба ставити питання про залишення заяви без руху (ст. 139 ЦПК). Однак слід мати на увазі, що треті особи вступають в уже розпочатий іншими особами процес і розгляд спору між ними не можна ставити в повну залежність від виправлення недоліків позовної заяви третьої особи. Все ж таки в основу інституту третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги, покладено можливість цих осіб вступити у справу для захисту своїх прав. Міра цієї можливості обусловлюється заінтересованістю первісних сторін у швидкому та правильному вирішенні цивільної справи. Тому застосування інституту залишення заяви без руху і надання третій особі строку для виправлення недоліків в заяві чи оплати державного мита процесуальне виправдане, якщо цей строк не перевищує строку розгляду цивільних справ (ст. 148 ЦПК), інакше кажучи, якщо строк залишення заяви без руху закінчується до початку судового розгляду.
Коли заява третьої особи про вступ у справу подана в судовому засіданні, але не відповідає вимогам закону чи не оплачене державне мито і немає можливості відкласти розгляд справи на підставах, передбачених ст. 176 ЦПК, то розгляд справи між первісними сторонами залежить від виправлення недоліків позовної заяви третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, і відкладати розгляд справи не можна. У даному випадку необхідно відмовити у прийнятті позовної заяви. І тут саме слід зазначити, що закон стосовно цього не містить чітких правових положень. При всій універсальності ст. 136 ЦПК, яка передбачає підстави для відмови у прийнятті заяви, жодний її пункт не можна застосувати до процесуальної ситуації, яка розглядається. Необхідно доповнити ст. 136 ЦПК спеціальним пунктом і змінити ч. 4, де необхідно передбачити, що відмова судді у прийнятті заяви третьої особи не перешкоджає повторному зверненню до суду з заявою.
ЦПК не містить норм про оскарження ухвал суду про допуск до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, чи про відмову в ньому. На думку деяких правознавців, у ЦПК необхідно передбачити права третіх осіб оскаржити ухвалу про відмову в допуску їх до участі у справі. Необхідність даної норми пояснюється й тим, що право на оскарження ухвали випливає з природи цього інституту. Відмова у допуску третьої особи до участі у справі по суті означає неможливість здійснення захисту своїх інтересів, адже результат справи може вплинути на права та обов'язки третьої особи. Єдиною процесуальною гарантією при цьому може бути право на оскарження ухвали.
На підставі аналізів статутів, на підставі яких функціонують існуючі в Україні громадські організації, можна стверджувати, що право здійснювати представницькі функції у суді при захисті суб’єктивних прав членів цих товариств статутом не передбачаються.
З урахуванням викладеного вважають, що необхідних підстав для здійснення громадськими організаціями, крім профспілок, представницьких функцій у суді в чинному законодавстві не має, а п. З ст. 112 ЦПК слід визнати таким, що не відповідає правовій природі та основним принципам інституту судового представництва в цивільному судочинстві.
Представника в суді може мати лише визначене законом коло суб’єктів, але деякі вчені вважають, що право мати представника в суді, належить всім особам, які беруть участь у справі.
Погоджуючись із необхідністю застосування в даному випадку поширювального тлумачення закону, необхідно зазначити, що воно повинно мати певні межі, оскільки абсолютно зрозуміло, що право на представництво не є загальним повноваженням усіх суб'єктів цивільного процесуального права. Ним користуються лише ті суб'єкти, реалізація процесуальних прав та обов'язків яких не потребує обов'язкової особистої участі їх володарів у процесі виконання ними своїх функцій. Так, прокурор, органи державного управління та деякі інші суб'єкти можуть здійснювати в суді свої функції лише шляхом особистої участі у процесі. На нашу думку, коло суб'єктів, які можуть мати представника в суді, повинно бути обмежено особами, котрі мають особисту зацікавленість у розгляді справи, тобто беруть участь у процесі з метою захисту своїх особистих суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів. Отже, вести справи в суді особисто або через представника мають право особи, які займають у процесі визначене процесуальне становище, а саме: сторони (позивач і відповідач), треті особи як ті, щозаявляють самостійні вимоги на предмет спору, так і ті, які таких вимог не заявляють, а також заявники і заінтересовані особи у справах, що виникають з адміністративно-правових відносин, і справах окремого провадження.
Згідно з чинним законодавством юридичні особи набувають цивільні права і приймають обов’язки через свої органи, які діють у межах прав, наданих їм законом, статутом або положенням (ст. 29 ЦК). Абсолютно очевидно, що набувати цивільні процесуальні права і виконувати цивільні процесуальні обов’язки юридичні особи можуть також через свої органи. Тому невипадково цивільним процесуальним законодавством встановлено правило, згідно з яким справи юридичних осіб ведуть у суді їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законом, статутом, положенням, або їх представники.
Законодавче формулювання цього правила свідчить про те, що органи юридичних осіб не є судовими представниками, здійснювані ними дії є діями самої юридичної особи, оскільки ораган юридичної особи і сама юридична особа становлять єдиний суб’єкт права.
З урахуванням викладеного можна зробити висновок, що одноособовий орган юридичної особи (керівник підприємства, установи, організації) незалежно від того, хто виконує ці функції — сам власник або найнята (призначена, обрана) власником інша особа, не є судовим представником, тому діє у процесі без спеціального оформлення повноважень на підставі документів, які посвідчують його службове становище (ч. 3 ст. 110 ЦПК).
Слід зауважити, що законодавчі положення про позбавлення обмежено дієздатного громадянина права особисто брати участь у процесі для захисту своїх прав та інтересів (ч. 1 ст. 111 ЦПК), а також права здійснювати в суді представництво по відношенню до інших осіб (п. 2 ст. 116 ЦПК) є недостатньо обгрунтованими і деякою і мірою суперечливими.
Відповідно до ст. 15 ЦК України обмеження дієздатності громадян поширюється лише на розпорядження ними своїм майном шляхом здійснення угод, за винятком дрібних побутових, а також одержування заробітної плати, пенсії або інших видів прибутків і розпорядження ними. Таким чином, закон передбачає обмеження виключно цивільно-правової дієздатності. Обмеженння цивільно-процесуальної дієздатності чинним законодавством не передбачено. Більше того, закон надає обмежено дієздатному громадянину право порушити процес по справі про скасування обмеження в дієздатності (ч. 2 ст. 260 ЦПК), тобто громадянин, цивільно-правова дієздатність якого обмежена в судовому порядку, цивільно-процесуальною дієздатністю володіє в повному обсязі.
Представницькі повноваження окремих громадян або одного із співучасників за дорученням інших співучасників стверджуються довіреністю, виданою від імені особи, права та інтереси якої підлягають захисту в суді.
Це правило повинно поширюватись і на адвокатів, виконуючих представницькі функції у цивільному судочинстві. Вимога цивільного процесуального законодавства стосовно обов’язковості ствердження представницьких повноважень адвоката ордером юридичної консультації не відповідає чинному законодавству. При здійсненні професійної діяльності адвокат має право представляти і захищати права та інтереси громадян і юридичних осіб за їх дорученням (ст.ст. 1, 4, 6 Закону “Про адвокатуру”) тобто його повноваження як судового представника повинні підтверджуватися довіреністю.
Все вищенаведене дає підставу стверджувати, що чинне цивільне процесуальне законодавство потребує певного вдосконалення.
Так, деякі нормативно-правові акти необхідно привести у відповідність з нормами цивільного процесуального кодексу або навпаки. Не можна не погодитися з думкою провідних фахівців-цивілістів про доречність прийняття нового цивільного процесуального кодексу, який би повністю відповідав нормам чинного законодавста і не містив би колізій щодо застосування окремих норм цивільного процесуального законодавства.
Також необхідно читко визначати коло всіх суб’єктів, які беруть участь у справі, їх процесуальне становище, права та обов’язки. Адже від цього залежить правильність вирішення кожної конкретної цивільної справи, тобто встановлення порушених прав та захист охоронюваних законом інтересів.
Ціна

50

грн.
Ця робота була виставлена на продаж користувачем сайту,
тому її достовірність, умови замовлення та способи оплати
можна дізнатись у автора цієї роботи ...

Щоб переглянути інформацію про автора
натисніть на посилання нижче і...
Зачекайте секунд...
Дивіться також:



Форма входа Реєстрація
Запам'ятати мене Забув пароль ?
Реклама

Топ 10 авторів
lessonz lessonz 4275
В'ячеслав ID:217
  • Стать:Чоловік
  • Группа: Автори робіт
  • Портфоліо:є
  • Робіт додано: 4275
  • Зареєстрований: 07.07.2011
vipbond vipbond 3057
Виктория Петровна ID:74
  • Стать:Жінка
  • Группа: Автори робіт
  • Портфоліо:є
  • Робіт додано: 3057
  • Зареєстрована: 09.01.2011
k_alena k_alena 2317
Елена ID:565
  • Стать:Жінка
  • Группа: Автори робіт
  • Портфоліо:немає
  • Робіт додано: 2317
  • Зареєстрована: 11.07.2012
Ангелина Ангелина 2138
Ангелина ID:213
  • Стать:Жінка
  • Группа: Автори робіт
  • Портфоліо:є
  • Робіт додано: 2138
  • Зареєстрована: 05.07.2011
olga olga 1466
Ольга ID:184
  • Стать:Жінка
  • Группа: Продавці
  • Портфоліо:є
  • Робіт додано: 1466
  • Зареєстрована: 03.06.2011
uliya uliya 1449
Юлія Олександрівна ID:197
  • Стать:Жінка
  • Группа: Автори робіт
  • Портфоліо:є
  • Робіт додано: 1449
  • Зареєстрована: 19.06.2011
FPM-2007 FPM-2007 1023
Стороженко Андрій Юрійович ID:1255
  • Стать:Чоловік
  • Группа: Автори робіт
  • Портфоліо:є
  • Робіт додано: 1023
  • Зареєстрований: 17.08.2014
Viktor Viktor 918
Віктор ID:273
  • Стать:Чоловік
  • Группа: Автори робіт
  • Портфоліо:є
  • Робіт додано: 918
  • Зареєстрований: 26.09.2011
mars1814 mars1814 868
Олександр ID:104
  • Стать:Чоловік
  • Группа: Автори робіт
  • Портфоліо:є
  • Робіт додано: 868
  • Зареєстрований: 16.02.2011
Nayka Nayka 546
Светлана ID:235
  • Стать:Жінка
  • Группа: Автори робіт
  • Портфоліо:немає
  • Робіт додано: 546
  • Зареєстрована: 27.07.2011
Статистика



Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0



Всі партнери




Студенський каталог готових робіт © 2021 - Усі права застережено
Адміністрація сайту не несе відповідальності за матеріали, які розміщені користувачами.