Трудові спори: поняття, причини та класифікація за законодавством України про працю

Курсова

№ K-22841

План

Вступ ………………………………………………………………………………3
Розділ 1. Загальна характеристика трудових спорів…………………………...5
1. Історія виникнення трудових спорів в Україні……………………………….5
2. Поняття трудового спору та його ознаки…………………………………....12
Розділ 2. Причини та види трудових спорів…………………………………..22
1. Причини виникнення трудових спорів………………………………………22
2. Класифікація трудових спорів………………………………………………..25
Висновки…………………………………………………………………………30
Список використаних джерел…………………………………………………..32

Вступ
З розвитком капіталістичних відносин, переходом до ринкової економіки значно підвищилася роль найманої праці у господарстві. Це призвело до збільшення кількості протиріч між працівниками, їх колективами та роботодавцями, що об’єктивно обумовило зростання числа спорів, які виникають у сфері трудових правовідносин.
Проголошення незалежності України, зміни в структурі економіки та політико-правовій галузі поставили перед нашою державою завдання реформування трудового законодавства, зокрема, з огляду на соціальний, демократичний напрям розвитку системи права України. Останнє включає і зміни в правовій регламентації вирішення трудових спорів.
Відповідний інститут є невід’ємною складовою галузі трудового права. Він відомий вітчизняному праву з давніх часів. Для з’ясування його сутності варто дослідити історико-правовий аспект становлення трудових спорів, що сприятиме вивченню закономірностей розвитку останнього, виявленню негативних та позитивних рис, а отже, і удосконаленню відповідних норм в майбутньому.
Актуальним є вивчення їх правової природи, структури, класифікації, причинності, порядку розв’язання, особливо враховуючи те, що не всі питання є вирішеними, досить багато з них недостатньо вивчені та висвітлені в літературі або ж мають дискусійний характер.
Дослідженнями у даній сфері займалася велика кількість вчених-правників в різні історичні періоди. Серед вітчизняних науковців можна зазначити наступних: Бару М.Й., Болотіна Н.Б., Венедиктов В.С., Жернаков В.В., Кондратьєв Р.І., Лазор В.В., Маркіна Т.Г., Мацюк А.Р., Процевський О.І., Пилипенко П.Д., Прокопенко В.І., Ротань В.Г., Стичинський Б.С., Слюсар А.М., Стадник М.П., Хуторян Н.М., Чанишева Г.І., Щербина В.І. та інші.
В даній роботі ми проаналізували найбільш поширені підходи, концепції, розуміння стосовно даної проблематики, які існують в науці трудового права.
Тому, можна зробити висновок, що вивчення інституту трудових спорів на сучасному етапі соціально-економічного розвитку має досить важливе значення як для кожного окремо взятого суб’єкта, так і для держави та суспільства в цілому. В цьому дослідженні, нами охарактеризована сутність відповідних правових явищ та процесів, їх стан, історичний досвід, досягнення вітчизняної науки, чинне законодавство та проекти нормативно-правових актів, що сприятиме удосконаленню правової регламентації відповідних відносин в майбутньому.

Розділ 1. Загальна характеристика трудових спорів
1. Історія виникнення трудових спорів в Україні
Для належного висвітлення питання щодо трудових спорів необхідно звернутися до історії їх виникнення та становлення.
В першу чергу слід зазначити, що відповідній тематиці у вітчизняній науці трудового права приділена недостатня увага. Вивчення трудових спорів було предметом дослідження багатьох вчених-правознавців, але питанням історичного характеру приділялася незначна увага. Проте, на нашу думку, розуміння сутності такого правового явища неможливо без його історико-правового аналізу.
Вивчення ретроспективного аспекту трудових спорів має сприяти удосконаленню їх правової регламентації у майбутньому, розробці ефективного механізму їх розв’язання, а отже, і захисту прав, інтересів працівників та роботодавців. Крім того, проаналізувати сучасний стан нормативного регулювання, визначити позитивні і негативні сторони, оцінити його, можна лише ознайомившись та порівнявши трудове законодавство різних часових періодів.
Враховуючи викладене, можна дійти висновку, що вивчення історичного розвитку трудових спорів та їх закономірностей набуває особливо важливого значення.
З аналізу відповідних джерел можна визначити такі етапи розвитку в регулюванні трудових спорів:
а) дореволюційний;
б) радянський;
в) незалежної України.
Характеризуючи перший етап ― період виникнення ― варто зазначити, що поява трудових спорів була пов’язана з розпадом феодально-кріпосницької системи і зародженням елементів капіталізму, що призвело до значних змін як в економічній сфері, так і в соціальній, в другій половині ХІХ століття. В той час відбувалося поглиблення суспільного розподілу праці, відокремлення промисловості від агропромислового господарства, посилення концентрації промисловості і торгівлі у містах, утворення великих індустріальних районів та формування нової соціальної групи – робітників.
Виникнення фабричного законодавства, хоча й недосконалого, зміцнення капіталістичної системи, посилення експлуатації найманих працівників, низький рівень життя, відсутність гарантій прав і інтересів особи призвели до антагонізму між працівниками і роботодавцями.
Становлення і розвиток трудових спорів необхідно розпочинати з поняття колективного трудового конфлікту, яке під назвою «стачка» (страйк) наприкінці ХІХ століття сформувалось і ввійшло в практику.
Недоліком законодавства того часу було те, що воно не передбачало порядку розв'язання колективного трудового спору [12, с. 113]. Хоча передбачалася діяльність фабричної інспекції, яка повинна була запобігати виникненню трудових спорів, але остання не була здатна врегулювати конфлікти, оскільки бракувало механізму реалізації примирних процедур.
Трудові спори в Російській імперії вирішуватися в судах за правилами цивільного судочинства, але такий порядок мав багато недоліків, наприклад бюрократизм, довготривалість, складність процедури, слабка обізнаність суддів зі специфікою трудових відносин, тому наймані працівники рідко зверталися до судових органів. Цікавою є думка стосовно необхідності створення спеціалізованих судів з розгляду трудових спорів, яка висловлювалася в той час. Зазначалося, що їх відсутність є «…существенным недостатком правовой системы, ведущий к чрезмерному разрастанию административного толкования законов, административной практики, которая не может обладать авторитетом судебной практики…» [19, с. 59]. Таким чином, дореволюційні вчені обґрунтовували потребу в формуванні органів трудової юстиції, які б вирішували спори на засадах професіоналізму, оперативності, незалежності тощо.
В розвитку інституту трудових спорів важливу роль відіграли події другої половини ХІХ – початку ХХ століття, які ознаменувалися значною поширеністю страйкових рухів серед робітників на більшості територій. Відсутність загальних положень про трудовий спір провокувала зловживання під час фактичного вирішення трудових спорів. А тому влада була змушена піти на поступки в регламентації основних положень щодо найманої праці. В цей час було прийнято численні нормативні акти – «Про тривалість та розподіл робочого часу у закладах фабрично-заводської промисловості» (1897 р.), «Про винагороду потерпілим унаслідок нещасних випадків робітникам і службовцям, а також і членам їх сімейств, на підприємствах фабрично-заводської, гірничої, гірничозаводської промисловості» (1903 р.), «Про введення старост на промислових підприємствах» (1903 р.), «Статут про промислову працю» (1913 р.). В них вперше одержали законодавче закріплення норми про умови праці робітників на фабриках і заводах, зокрема, й щодо регулювання трудових спорів [10, с. 74].
Другий етап розвитку правової регламентації трудових спорів пов'язаний зі встановленням радянської влади. Його можна поділити на певні підетапи, зокрема:
а) воєнного комунізму;
б) нової економічної політики;
в) посилення адміністративного тиску;
г) послаблення адміністративного впливу;
д) лібералізації.
Спершу нова влада не ухвалювала жодних нормативних актів щодо вирішення трудових спорів (конфліктів), оскільки в період проведення політики «воєнного комунізму» не могли існувати будь-які протиріччя між працівниками і роботодавцями, існувала жорстка трудова дисципліна, яка виключала існування трудових спорів. Так, у Кодексі законів про працю 1918 року не було норм, які регулювали б вирішення трудових спорів (конфліктів) [12, с.113].
29 січня 1919 року Народний комісаріат праці України (далі – НКП) опублікував звернення, у якому рекомендував у разі виникнення конфліктів звертатися по сприяння до фабрично-заводських комітетів і професійних спілок. Якщо спір не вирішувався, дозволялося надсилати звернення до місцевих органів НКП. Згодом була прийнята «Інструкція про порядок розгляду трудових конфліктів у підвідділах місцевих органів праці». Органами з розгляду трудових спорів, відповідно до неї, були:
а) комісії при професійних спілках;
б) конфліктні комісії місцевих відділів праці.
Найвищим органом визнавалася конфліктна колегія при НКП.
Особливістю правового регулювання праці в період «воєнного комунізму» була майже повна відсутність судового захисту. Вирішення трудових конфліктів покладалось або на відділи праці та НКП, або на органи профспілок [19, с. 136]. І лише після закінчення громадянської війни, з переходом від політики «воєнного комунізму» до нової економічної політики, уперше в радянській Україні з'являється законодавство щодо порядку вирішення трудових спорів (конфліктів), поява якого була досить актуальною з огляду на високу страйкову активність робітників.
В 1922 році було прийнято новий Кодекс законів про працю, який змінив порядок розгляду трудових спорів. Примирне забезпечення розгляду спорів здійснювалося:
а) розціночно-конфліктними комісіями;
б) примирними камерами;
в) третейськими судами.
Вирішення трудових спорів у примусовому порядку здійснювалося особливими сесіями народних судів з трудових спорів.
Розвиток правового регулювання трудових спорів радянського періоду припадає на 20-ті роки ХХ століття, що пов'язано з проведенням нової економічної політики, під час якої відродилася економічна конкуренція, встановилася багатосекторна економіка. На законодавчому рівні вперше було закріплено основи правового регулювання вирішення трудових спорів (конфліктів). Позитивними досягненнями того часу слід вважати визначення сторін і предмета спору та органів, що мають право на його розгляд, порядку проведення розгляду. Законодавство передбачало два способи вирішення трудових спорів:
а) судовий;
б) примирно-третейський.
Вибір того чи іншого способу залежав від характеру розбіжностей між сторонами, а не від кількісного складу його учасників, адже не розмежовувалися індивідуальні та колективні спори.
Кінець 30-х років ХХ століття ознаменувався переходом радянського суспільства до державно-авторитарних економічних відносин, що мало наслідком послаблення захисту трудових гарантій та інтересів у сфері найманої праці. Так, постановою ЦВК і РНК СРСР від 29 серпня 1928 року було затверджено нові «Правила про примирно-третейські суди і судовий розгляд трудових спорів». Встановлювалися три види розгляду трудових спорів:
а) судовий;
б) примирно-третейський;
в) адміністративний (у порядку підлеглості).
Останній являв собою новелу в тогочасному законодавстві.
Виконуючи згадану постанову, НКП СРСР за погодженням із урядами союзних республік 12 грудня 1928 року затвердив та ввів у дію такі документи: «Положення про розціночно-конфліктні комісії», «Положення про примирні камери та третейські суди для вирішення трудових конфліктів», «Положення про нагляд за діяльністю розціночно-конфліктних комісій, примирних камер та третейських судів». [19, с. 179].
Законодавство того часу не містило жодної норми щодо права на страйк чи процедури його оголошення та проведення.
Після фактичної ліквідації приватної власності й появи підприємств винятково державної форми власності ― трудовий спір (конфлікт) із адміністрацією підприємства, по суті, був конфліктом між найманими працівниками й державою, що суперечило адміністративній системі. Усі надбання у сфері правового регулювання трудових спорів (конфліктів) звелися нанівець. У тоталітарній державі інтереси виробництва виходили на перший план. Характерною особливістю трудового законодавства того часу стала відсутність дієвого інституту трудового спору (конфлікту).
В 1957 році Президія Верховної Ради СРСР затвердила нове «Положення про порядок розгляду трудових спорів». Для розгляду трудових спорів було визначено такі органи:
а) комісія з трудових спорів;
б) фабричні, заводські, місцеві комітети профспілок;
в) народні суди.
Трудові спори працівників, котрі обіймали зазначені в додатковому переліку посади, розглядалися за субординацією [22, с. 454–455].
Кодекс законів про працю УРСР від 1971 року передбачав процедуру вирішення індивідуальних трудових спорів в:
а) комісіях з трудових спорів;
б) районних (міських) народних судах.
Поняття колективного трудового спору (конфлікту), як і процедура його вирішення, були відсутні.
В 80-х роках ХХ століття криза в економіці, політиці, трудових відносинах призвела до відродження робітничого руху, під впливом якого Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про порядок розгляду колективних трудових спорів (конфліктів)». Цей документ, як у першій редакції від 9 жовтня 1989 року, так і в другій від 20 травня 1991 року, виявився не здатним врегулювати соціально-трудові відносини в нових економічних умовах.
Стосовно третього етапу, то варто зазначити, що розвиток правової регламентації трудових спорів після проголошення незалежності України характеризувався подальшими змінами в законодавстві з метою адаптувати його до тогочасних соціально-економічних реалій. Законом № 2134-ХІІ від 18 лютого 1992 року в Кодексі законів про працю України було замінено главу ХV «Трудові спори». Вона дістала назву «Індивідуальні трудові спори». Також деякі статті було виключено – 240, 241 та 242. Встановлювалося, що індивідуальні трудові спори розглядатимуть:
а) комісії з трудових спорів;
б) районні (міські) суди.
Верховна Рада України 3 березня 1998 року прийняла Закон «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)», який чинний і нині. Проте документ потребує істотного доопрацювання, адже впродовж відповідного часу соціально-економічна ситуація в Україні значно змінилася.
Варто зазначити, що трудове законодавство як періоду СРСР, так і незалежної України не містить альтернативи примирно-третейського або судового порядку вирішення трудових спорів.
В юридичній літературі зазначається, що в Україні кількість трудових спорів є надзвичайно великою, а будь-які тенденції до їх зменшення майже відсутні. За роки незалежності загальна кількість справ у судах за позовами громадян про порушення трудових прав збільшилася у декілька разів. У деяких регіонах України питома вага зазначеної категорії справ у загальному обсязі цивільних справ, що надходить до судів перевищує 10%. Крім того, більшість позовів суди задовольняють [25, 207-208]. Викладене свідчить про системні недоліки в правовому регулюванні трудових правовідносин.
В вітчизняній науці висловлюється думка, що оскільки в Україні існує низький ступінь довіри суспільства до судових органів, що не дає змоги повною мірою задовольнити його потребу у вирішенні правових суперечностей то, варто поширити юрисдикцію третейський судів на трудові спори. Це має стабілізувати правопорядок, урівноважити права і обов’язки суб’єктів, підвищити їх соціальну захищеність тощо [13, c. 114-115].
Отже, система та процедура вирішення трудових спорів, що діє в Україні на сьогодні є неефективною та слабодієвою, а тому потребує реформування. Однією з причин такого стану речей є те, що чинне законодавство характеризується недосконалістю, невідповідністю сьогоденню, не враховує історичний та зарубіжний досвід. З огляду на це, ми підтримуємо прийняття нового Трудового кодексу України, який буде відповідати вимогам ринкової економіки та суспільно-політичному порядку. Також, існує пропозиція стосовно прийняття Трудового процесуального кодексу України, який врегулює процедуру розгляду трудових спорів з урахуванням всіх їх особливостей [25, с. 213]. Реалізація відповідних змін має проводитися з обов’язковим урахуванням історичних надбань у відповідній галузі.

Ціна

100

грн.

Студенський каталог готових робіт © 2024 - Усі права застережено Адміністрація сайту не несе відповідальності за матеріали, які розміщені користувачами.